Разделение Украины на запад и восток – это миф. На самом деле, в Украине можно выделить не две, а три единицы: центр, запад и юго-восток.

Центр – национальное ядро, а запад и юго-восток – периферии, имеющие свою специфику. Отдельно еще можно выделить Полесье, но оно по всем параметрам очень близко примыкает к центру.

Самая главная ошибка, которую делают, пытаясь понять Украину – это меряние ее критериями центральной и восточной Европы. На самом же деле тут скорее будут пригодны аналогии из истории США.

Потому что Украина по большому счету сформировалась в процессе колонизации Дикого поля.

Continue…

Сел, включил Харчикова и выполняя публично обещанное, написал аж целую статью на ЛС.

Форум левых сил, прошедший в Москве, и его резолюция о бойкоте КС оппозиции выглядят из Киева как привет из 90х. Во всяком случае, то, что КПРФ безоговорочно считается “левой”, а либералы – врагами – это оттуда.Точнее, это из октября 1993. Расстреляв тогда парламент, вокруг которого стояли рядом анархисты и баркашовцы, Ельцин повязал кровью красных с коричневыми, противопоставив их либералам.

Я не знаю, понимал ли он, что делал, но получился гениальный ход: часть социалистов оказалась в заложниках у коллективного Харчикова, а многие вполне себе социал-демократы – сторонниками Яблока, то есть связанными по рукам и ногам блоком с либералами.

Бонапартизмом называется такой режим, который держится, лавируя между противоборствующими общественными силами. Российский бонапартизм, разродившийся в конце концов путиномедведевым, держался и держится, опираясь попеременно то на либералов, то на красно-коричневых.

Между тем, нельзя не отметить, что внутренняя слабость левых, в том числе идейно-теоретическая, тоже играет на пользу режиму. Резолюция о бойкоте КС и размежевании с либералами есть по сути признание того, что для тех условно-левых, которые собрались на форуме, карлшмиттовское различение врагов и друзей гораздо важнее всех программ. Это нельзя не оценить как тяжелую болезнь левой. По сути, речь идет об утрате традиционной политической культуры социализма, в которой противники и союзники определяются, исходя из программных принципов, а не наоборот. Здесь не обошлось, конечно, без наследия сталинизма: коллективного Харчикова не было бы без позднесталинского советского патриотизма и антисемитского “дела врачей”. Continue…

Тамара Злобіна написала тут “матчасть для лівих феміністів”, де написано, що чоловіки-феміністи вважаються лише

” Союзниками, лояльність яких завжди під питанням – заслуги перед партією обнуляються опівночі, і жодних довічних індульгенцій самопроголошення феміністами не дає.”

Треба ще додати – “і яких ми готові продати й зрадити в будь-який момент” – це я про голосування за агресивних неолібералок типу Кужель.

А взагалі, я не можу назвати себе феміністом у розумінні Тамари. З двох причин

а) я не хочу бути вічним падаваном у тій авторитарній владній структурі, яку вона хоче збудувати. Я не збираюсь підтримувати феміністську бюрократію так само, як я проти сталіністської чи соціал-демократичної партійної бюрократії.

б) з тих самих причин, з яких я не називаю себе анархістом – це проста теоретична добросовісність, я сформований марксистською традицією, мислю як марксист і через марксистські поняття інтерпретую реальність. Тому звільнення жінки я мислю в рамках традиційного пункту марксистської програми про ліквідацію теперішньої форми шлюбу (до речі, цей пункт у Маркса з’явився дуже рано, в цьому – його розбіжності з Феєрбахом).

Більше того, своєю задачею я вважаю побудову такого теоретичного синтезу, який би інтегрував усю жіночу проблематику в соціалістичну програму, не залишаючи для Тамари та їй подібних буржуазних феміністок місця в політиці.

Далі, заклики “тримати свій фалічний класовий аналіз при собі” та голосування за Кужель я вважаю несумісними з _лівим_ фемінізмом, і відповідно, вважаю неможливою подальшу співпрацю з Тамарою в рамках проекту лівофеміністичною ініціативи. Я вважаю, що після цього Тамара має піти. Або, якщо решта стане на її бік, піду я. Тому що вважаю, що ініціатива, побудована на таких ідеях, лівою бути не може.

1. Лівий рух не буде послідовним, якщо не прийме мультиплюндистську програму.

2. Одним із важливих аспектів мультиплюндистської боротьби є протидія вузьколобому уніплюндизму. Уніплюндистській погані не місце в лівому русі!

3. Уніплюндизм може мати багато різних проявів.

4. Можна бути уніплюндистом, не усвідомлюючи цього.

5. Переважна більшість людей – стихійні уніплюндисти. Якщо хтось не усвідомлює проблеми уніплюндизму – він, скоріше за все, піддається стихійним уніплюндистським тенденціям.

6. Уніплюндизм та мультиплюндизм неможливо чітко означити. Сама ідея “чітких означень” та дотримання правил “логіки” – прояв вузьколобого уніплюндистського шовінізму. Мультиплюндизм не має потреби в таких речах як так звана та прєсловута “логіка”.

7. Будь-хто, хто заперечує уніплюндизм як проблему – уніплюндист.

В дискусії на ФБ щодо статті Тарасова, де  автор мене цитує, раптом почали обговорювати мою програмну статтю “Політичні тварини та радикальна екосистема”. Мені приємно, коли мене читають, а ще більше – коли обговорюють (хоча і трохи стрьомно, а чому – про це нижче). Тому спочатку хочу всім подякувати. Але на закиди тт. Роксолани та Володимира хотілось би все-таки відповісти

Тов. Роксолані не подобається, що аргументація “не від досвіду до узагальнення, а від теорії до прикладів на її підтвердження”. Крім того, в іншому коментарі вона закликає “розвивати теорію, виходячи з власної практики”. Тов. Роксолана тут стихійно стає на позицію емпіризму, тобто теорії пізнання, сформульованої ще сером Френсісом Беконом близько 1620р. Тов. Троцький явно набагато модерніший :).

Continue…