Тамара Злобіна написала тут “матчасть для лівих феміністів”, де написано, що чоловіки-феміністи вважаються лише
” Союзниками, лояльність яких завжди під питанням – заслуги перед партією обнуляються опівночі, і жодних довічних індульгенцій самопроголошення феміністами не дає.”
Треба ще додати – “і яких ми готові продати й зрадити в будь-який момент” – це я про голосування за агресивних неолібералок типу Кужель.
А взагалі, я не можу назвати себе феміністом у розумінні Тамари. З двох причин
а) я не хочу бути вічним падаваном у тій авторитарній владній структурі, яку вона хоче збудувати. Я не збираюсь підтримувати феміністську бюрократію так само, як я проти сталіністської чи соціал-демократичної партійної бюрократії.
б) з тих самих причин, з яких я не називаю себе анархістом – це проста теоретична добросовісність, я сформований марксистською традицією, мислю як марксист і через марксистські поняття інтерпретую реальність. Тому звільнення жінки я мислю в рамках традиційного пункту марксистської програми про ліквідацію теперішньої форми шлюбу (до речі, цей пункт у Маркса з’явився дуже рано, в цьому – його розбіжності з Феєрбахом).
Більше того, своєю задачею я вважаю побудову такого теоретичного синтезу, який би інтегрував усю жіночу проблематику в соціалістичну програму, не залишаючи для Тамари та їй подібних буржуазних феміністок місця в політиці.
Далі, заклики “тримати свій фалічний класовий аналіз при собі” та голосування за Кужель я вважаю несумісними з _лівим_ фемінізмом, і відповідно, вважаю неможливою подальшу співпрацю з Тамарою в рамках проекту лівофеміністичною ініціативи. Я вважаю, що після цього Тамара має піти. Або, якщо решта стане на її бік, піду я. Тому що вважаю, що ініціатива, побудована на таких ідеях, лівою бути не може.
