В дискусії на ФБ щодо статті Тарасова, де  автор мене цитує, раптом почали обговорювати мою програмну статтю “Політичні тварини та радикальна екосистема”. Мені приємно, коли мене читають, а ще більше – коли обговорюють (хоча і трохи стрьомно, а чому – про це нижче). Тому спочатку хочу всім подякувати. Але на закиди тт. Роксолани та Володимира хотілось би все-таки відповісти

Тов. Роксолані не подобається, що аргументація “не від досвіду до узагальнення, а від теорії до прикладів на її підтвердження”. Крім того, в іншому коментарі вона закликає “розвивати теорію, виходячи з власної практики”. Тов. Роксолана тут стихійно стає на позицію емпіризму, тобто теорії пізнання, сформульованої ще сером Френсісом Беконом близько 1620р. Тов. Троцький явно набагато модерніший :).

Над епістемологічними аспектами своєї позиції до і під час написання згаданої статті я замислювався (якби я цього не робив, то мене можна було би вважати наївним метафізиком). На момент написання мене можна було вважати прихильником методології дослідницьких програм Лакатоша з деякими матеріалістичними застереженнями (зараз у мене відбувається зміна позиції, яку можна характеризувати як подальшу матеріалістичну переоцінку Лакатоша). Згідно з цією методологією, сила теорії в її здатності передбачати нові емпіричні факти. Тож моя стаття – це результат, по-перше, осмислення Лакатоша, а по-друге – радикального сумніву щодо позиції Троцького: я ставив перед собою питання, чи можна, перебуваючи на троцькістській позиції, взагалі формулювати твердження, що стосуються доступної нашому сприйняттю соціальної реальності. Бо якщо ми не можемо знайти для понять реальні відповідники, то ясно, що й передбачити нічого ми не можемо. Але після виділення концептуального апарату Троцького виявилося, що поняттям, які він вводить, можна знайти кореляти у практиці сучасного лівого руху, а значить, справа не зовсім безнадійна.

Почасти я вже відповів на зауваження тов. Іщенка, що “От і Кутній у своїх порадах що робити відштовхується від статті Троцького, а не від аналізу об’єктивних тенденцій розвитку українського суспільства у наступні 10-20 років.”

Проте для тов. Іщенка у мене є трохи більше аргументів, і мабуть, настав той час, коли їх варто хоч якось викласти. Річ у тім, що пропозиція зосередитись на “ґрунтовному аналізі об’єктивних тенденцій” зовсім не гарантує результату на виході. Чому? Тому, що крім грунтовності, існує ще й релевантність. Наприклад, ми, витративши багато часу та грошей, встановимо, який точно відсоток українських селян здає свої земельні паї в оренду новітнім латифундистам. Із точки зору “ґрунтовності аналізу” це важливі дані. Але я хотів би, аби тов. Іщенко аргументовано розповів мені, чи буде з цих даних хоч коли-небудь щось корисне для лівого руху.

Якщо співставляти це з природничими та технічними науками, то пропозиція лівому рухові “ґрунтовно аналізувати українське суспільство” звучить як пропозиція “ґрунтовно досліджувати Сонячну систему” для планування польотів на навколоземну орбіту. Тут можна зарані сказати, що 99% результатів “ґрунтовного вивчення” – це будуть дані про речі на кшталт погоди на Марсі, які жодним чином не стосуються конкретної інженерної задачі. Вивчення траекторій створеного людьми космічного брухту було би значно кориснішим, але як ми знаємо, стовпам Академії не годиться входити в деталі стосунків між дрібними сектантськими групами.

Хоча якби тов. Іщенко проявляв трохи більше цікавості до “сектантів”, йому б неважко було знайти у практиці інтернаціоналів у тому числі й “ґрунтовний аналіз”. Італійська організація “Лотта комуніста” займається вивченням міжнародної політики. Інколи це навіть цікаво, на рівні науково-популярних передач, але якщо від результатів тов. Іщенка й очолюваного ним ЦДС у мене враження як від прогнозів погоди на Марсі, то заняття Лотти комуністи – це явно дослідження об’єктів за орбітою Нептуна.

І я гадаю, що як академічні, так і сектантські потуги “ґрунтовного аналізу” майже приречені давати нерелевантні результати. Тому що матеріальна основа лівої теорії – це організована боротьба пригноблених за своє визволення. Але організації пригноблених – це в тому числі й інструмент дослідження соціальної реальності. Причетність до класу-для-себе дає доступ до колективного досвіду, цілком відмінного як від досвіду маси класу-в-собі, так і від досвіду професійних соціологів, зайнятих вирішенням питання про економічні критерії належності до класу. Класові організації – це своєрідна оптика. Братися за “ґрунтовний аналіз” без цієї оптики – значить прирікати себе на вивчення погоди на Марсі.

І тому Троцький може виявитись актуальнішим для нас, сучасних лівих, ніж ЦДС, бо Лев Давидович дивився на речі саме крізь оптику партійної практики. Я спробував цю оптику відновити, і виявилось, що її концептуальний апарат дає нам мову, придатну для обговорення нашого організаційного буття, в той час як академічні ліві схильні зневажливо щодо нього пирхати.

Але в одному з тов. Іщенком можна погодитись: нам вкрай не вистачає хорошої теорії. Конкуренція на теоретичному полі майже відсутня, навіть просте позиціонування себе як теоретика привертає увагу. І тому мені тохи стрьомно, що мене сприймають як теоретика, бо я думаю, що тут не останній фактор – саме цей ефект – наслідок теоретичного голоду.

Я думаю, він заслуговує на власну назву. Я б назвав його ефектом Шапінбаума-Іщенка.